Радий бути тут з вами, дорогі друзі, щоб разом відзначити 45-ту річницю Вечері Кардинала. Я щиро радію, бачачи вас у такій великій кількості, щоб якісно провести час у дружній та братерській атмосфері, насолоджуючись вишуканою трапезою. Ми зміцнюємо зв’язки спільноти та збираємо кошти для низки достойних соціальних ініціатив і благодійних організацій. Я сердечно дякую доктору Коліну Салдані за те, що погодився стати головою цьогорічної вечері, і разом з вами відзначаю величезну та видатну роботу, яку він, і комітет, виконали, щоб зробити цю подію незабутньою та приємною для всіх. Безсумнівно, сьогодні ввечері ви могли б приділити час іншим важливим справам, але ви вирішили бути тут, приєднавшись до інших у теплій зустрічі для спілкування, підтримки Церкви та визнання її важливої ролі в суспільному просторі й житті багатьох людей. Ми зібралися тут, чоловіки й жінки, з Великої Околиці Торонта, та поза її межами, аби представляючи не лише католицьке Торонто, а й інші сфери життя: релігійного чи світського. Дозвольте мені забрати кілька хвилин вашої уваги, щоб поділитися і висловитися на більш серйозній ноті та виразити декілька думок і міркувань, які супроводжуватимуть вас під час кави та десерту. Не секрет, що багато наших сучасників переживають часи певного хаосу, труднощів, тривоги. Я багато розмірковував про стан справ, який приносить багатьом величезний смуток і руйнує на всіх рівнях. Я говорю про згубні суспільні поділи як на локальному, так і на глобальному рівні. Тут не потрібно багато підказок, щоб зрозуміти, наскільки світ, у якому ми живемо, наш світ, у багатьох аспектах є зраненим. Хтось може сказати — розбитий, фрагментований або просто хворий. Цей стан тісно пов’язаний із зростаючим відчуттям нестачі соціальної згуртованості, страхітливою поляризацією та розбратом, які ми спостерігаємо на телебаченні й у ЗМІ, але які також переживаємо у власному житті, у стосунках і в обставинах, у яких живемо. Скажу, – навіть у церкві, де ми молимося. Я багато думав про те, що ми можемо і повинні зробити, щоб стати рушіями позитивних змін, принести зцілення ранам, відновлення зламаного, заклеїти тріщини, зібрати уламки й забезпечити лікування наявних суспільних хвороб. У процесі молитви та роздумів я, можна сказати, провіденційно опинився недавно на коротких реколекціях в бенедиктинському абатстві. Монастирі — мої улюблені місця для перебування. Роздумуючи над часто сумною ситуацією, в якій ми знаходимося глобально, я звернувся до віковоїмудрості монастирської традиції. Поглиблюючись у твори тих, хто був майстрами людської душі та людської природи, я знайшов утіху й натхнення. Дозвольте поділитися кількома «золотими зернами», які я відкрив під час цієї духовної роздумів. Під час перебування в монастирі я пригадав слова та розмови, які мав, а також думки, які прийшли до мене. Абат монастиря згадав, що Велике і Святе Правило святого Бенедикта, засновника західного монашества, написане понад 1500 років тому, насправді містить проблиски надії для сучасних часів. Хоча ми й не є монахами, мудрість, знайдена в цьому правилі, є надзвичайно актуальною для нашої ситуації. Відомо, що сам святий Бенедикт жив у хаотичні, заплутані та руйнівні часи, подібні до наших. Мій момент прозріння, коли я розмірковував у монастирі, полягав у розумінні, що існує протиотрута проти руйнівної поляризації – це оновлене відчуття спільноти, укорінене та живлене вірою, молитвою і духовністю. Чесно кажучи, життя у спільноті – це нелегка справа, адже там, де є люди, завжди буде конкуренція, заздрість, ревнощі, суперечки та непорозуміння. З іншого боку, для тих із нас, хто не покликаний до монастирського життя, участь у суспільному житті не обов’язково створює спільноту. Родина зазвичай є спільнотою, часто такою може бути й сусідство, але суспільство у більш широкому сенсі зазвичай не поділяє цінностей глибокого альтруїзму й самопожертви, які є основними будівельними блоками спільноти. Трудно також знайти в суспільстві той особливий вид взаємної жертовної любові, яка характеризує справжнє спільнотне життя.
Що саме ми можемо почерпнути з монашої мудрості? Та як второпно її застосувати до наших щоденних обставин?
По-перше. Святий Бенедикт, засновник західного чернецтва, у своєму правилі наполягає на необхідності плекати таку манеру спілкування і дій, яка би зміцнювла, а не розділяла спільнотне життя. Його ліки від поляризації криються в цих словах: «Те як ви поводитеся повинно відрізнятися від того як поводиться світ. Ніколи не вітайтеся пустим привітом миру, і не відвертайтеся, коли хтось потребує вашої любови. Промовляйте правду серцем і язиком». Звідси ми маємо три важливі та глибокі, й, воднораз, прості поради, які цілковито можуть змінити соціальний, сімейний, церковний і політичний дискурс. Якби ми ніколи не говорили один одному порожніх слів любові, якби ми ніколи не відверталися від того, хто потребує вираження нашої любові, якби ми завжди говорили правду від щирого серця, ми б побачили інший світ, і насолоджувались справжньою спільнотою. Однак, життя з таким рівнем автентичності та відкритості потребує роздумів та молитов, або, як би ми це назвали сьогодні – цілеспрямованості, уникаючи, так би мовити, “непритомности”у порожніх щоденних розмовах та нехтування тих, хто нас оточує.
По-друге. Вчитися мистецтву правдивого слухання. Я переконаний, це допоможе подолати поляризацію. Це духовна практика, яка приносить величезну користь у повсякденному житті, якщо її впровадити. Слухання як акт віри та набожності наближає нас до Бога й дає неоціненне розуміння нашого істинного “я”, дозволяючи будувати спільноту. Автентичне слухання часто називають емпатичним, чуйним, адже ми прагнемо розуміння, відкладаючи на бік припущення та судження. Іншими словами можемо назвати це прагнення “взутися в чужі черевики”, навіть якщо вони на два розміри менші. Чи звертали ви увагу на те скільки людей навколо відчуваються непомітними, непочутими й самотніми? Це особливе слухання передусім передбачає увагу до унікального досвіду людей. Святий Бенедикт починає свій “Пролог” з прекрасних слів: “Послухай, дитино моя, настанов вчителя й прислухайся до них вухом серця свого”. Прекрасно звучать ці слова в латинському оригіналі: “Obsculta, o fili, praecepta magistri, et inclina aurem cordis tui”. Слухати вухом серця, прихиляти вухо, нахиляючи його в напрямку, хто промовляє, чи навіть підносити руку до вуха, аби краще чути. Серце також має вухо у духовному значення. Чим більше ми намагатимемося нахилити вухо нашого серця, тим більше ми будемо розуміти. Кілька років тому, коли я вперше був призначили єпископом, один бенедиктинський монах, – мій добрий товариш, з яким я навчався у США, надіслав мені коротке повідомлення, яке я зберігаю донині. Він помітив схожість між служінням єпископа та ігумена монастиря. Він заохотив мене і підкреслив, що слухання є ключем до єднання з Богом і до пастирського служіння люду Божому. Будь готовим слухати уважно! Я постійно пригадую собі ці натхненні слова, хоча далеко не завжди досконало їх втілюю. Слухати уважно, слухати серцем… Це непросто, адже потребує великої внутрішньої стабільності, усвідомлення й прийняття того, що нам більше не потрібно доводити щось за допомогою промов, аргументів чи захисту. Слухати вухом свого серця…
По-третє, всім відомо, що рівень тривоги в наш час помітно зріс останнім часом, і сьогодні багато людей визнають, що їм потрібен вихід із хаосу, плутанини, метушні та поляризуючих аспектів повсякденних турбот. Ще один прояв поляризації — це руйнування співпраці між людьми та теплих взаємин між ними.
Постійне і неконтрольоване занурення у соціальні мережі, особливо в ідеологічно забарвлені блоги, ізолює нас і робить вразливими до нарцистичних та егоцентричних моделей поведінки, які підживлюються віртуальним простором. Поляризація часто запускає нескінченний цикл страху, тривоги та розколів, що веде до ізоляції й, навіть, саморуйнування. Це може проявлятися у різних формах.
Для багатьох соціальні мережі стали джерелом ризиків не лише для їхнього життя, але й для їхнього спасіння. Попри відомі всім переваги соцмереж, – серед яких доступ до колосального обсягу інформації, можливости для творчости, розваг, натхнення та нових способів зв’язку, – ми також свідомі їх недоліків. Наприклад, Інстаграм може підвищувати рівень тривожності, ТікТок часто демонструє неприйнятний контент, а коментарі на Ютубі перетворюються на осередок розбрату і невігластва. Додайте до цього факт, що всі ці платформи створені, щоб тримати нас “на гачку” якомога довше.
Скільки часу ми витрачаємо на нескінченне гортання стрічок соцмереж, замість того щоб молитися, навчатися, займатися улюбленою справою, допомагати іншим чи просто спілкуватися з реальними людьми. Чи не заважає це жити у Божому Царстві по-справжньому? Для багатьох соцмережі стали більше шкодою, ніж користю, викликаючи тривогу і страждання, навіть якщо вони ще не захопили все наше життя. Тож навіщо чекати, поки це станеться?
Для чого продовжувати очевидно шкідливу звичку? Ми можемо відчувати, що не перебуваємо там, де хочемо бути, або там, де хоче бачити нас Бог. Пора подивитися на це інакше: як це сприяє злу, поділам і поляризації у світі, особливо серед молоді. Не варто забувати, що ми покликані жити в істинній свободі, яка вимагає розвитку здорових, чеснотливих звичок і переосмислення підходу до життя, поки ситуація не стала надто критичною.Як вихід із потенційної екзистенційної кризи ми звертаємося до способу життя, орієнтованого на спільноту. Один із бенедиктинських монахів говорив про важливість практикувати самопізнання, чесність, смирення, прийняття себе та дарування себе іншим, а також гостинність. Ці акти справжнього спільнотного життя можуть стати основою для виникнення миру серед хаосу та створення справжнього братерства, яке буде панувати серед нас.
Четверте. Однією з важливих рис бенедиктинської духовності є гостинність. Протягом 1500 років цей підхід до життя створював атмосферу привітності для незліченної кількості людей, які бачили один в одному рівну гідність і любов Божу, хоч і були недосконалими та пораненими по-своєму. Святий Бенедикт, далекий від надмірного оптимізму щодо людської природи, вважав, що ключем до духовного зростання є практика бачити Христа в кожній людині, навіть якщо вона викликає роздратування. Ця практика нагадує мені час, коли я був молодим семінаристом і щойно вступив до семінарії в 1990 році. Ми часто відвідували бенедиктинське абатство. Настоятель зустрічав нас перед трапезною і омивав нам руки — не тому, що вони були брудні, а як символ гостинності. У нашій сучасній мові гостинність часто зводиться до ввічливого ставлення до гостей або незнайомців. Але вона має набагато глибше значення. Слова “гостинність” і “госпіталь” походять від одного латинського кореня “hospes”, що означає “гість”. Християнська гостинність надихнула на створення лікарень і хоспісів, адже християни покликані бачити самого Ісуса в тих, хто з різних причин змушений подорожувати, особливо у хворих, стражденних, бідних та паломників. У середньовічних монастирях гості отримували їжу, нічліг і турботу, що було прототипом сучасних хостелів. Над входом до монастирів часто висів напис: “Hospes venit, Christus venit” – “Коли приходить гість, приходить Христос”. Гостинність – це не просто вияв доброти до гостя чи незнайомця, а свідомий акт любові, оскільки ми бачимо в людині Христа. Ісус говорив, що той, хто напоїть ближнього кухлем холодної води в Його ім’я, не втратить своєї нагороди. Там, де є справжня гостинність, – гості, і господарі, отримують нове життя, а спільнота стає міцнішою. У творах святого Бенедикта є чудовий і водночас складний вислів. У “Пролозі”, де він розкриває глибини нового способу життя, він дає таку пораду: “Ти бігтимеш із серцем, наповненим невимовною солодкістю любові”. Ці слова – виклик для нас, і ставлять перед нами ціль: зростати у доброті серця. Ознакою цього зростання стане невимовна лагідність, яка нас наповнятиме. В той сам час вона є якістю буття та способом життя, щоденним духовним та метафізичним “бігом”, постійним поступом вперед — і це зовсім не про звичайну ранкову пробіжку. Іншими словами, це означає, що ми будемо випромінювати гармонію та мир, які панують у наших серцях, коли прагнемо будувати спільноту навколо нас. Впроваджуючи ці духовні та практичні вправи, наші серця стрімко наповнятимуться, що у свою чергу, дозволить спільноті довкола нас розвиватися. Така спільнота буде позначена безпекою і миром, довірою і співчуттям, правдою і щедрістю. Іншими словами, це життя, наповнене невимовною солодкістю любові. У творах святого Бенедикта є чудовий і водночас складний вислів. У “Пролозі”, де він розкриває глибини нового способу життя, він дає таку пораду: “Ти бігтимеш із серцем, наповненим невимовною солодкістю любові”. Ці слова – виклик для нас, і ставлять перед нами ціль: зростати у доброті серця. Ознакою цього зростання стане невимовна лагідність, яка нас наповнятиме. В той сам час вона є якістю буття та способом життя, щоденним духовним та метафізичним “бігом”, постійним поступом вперед — і це зовсім не про звичайну ранкову пробіжку.Іншими словами, це означає, що ми будемо випромінювати гармонію та мир, які панують у наших серцях, коли прагнемо будувати спільноту навколо нас. Впроваджуючи ці духовні та практичні вправи, наші серця стрімко наповнятимуться, що у свою чергу, дозволить спільноті довкола нас розвиватися. Така спільнота буде позначена безпекою і миром, довірою і співчуттям, правдою і щедрістю. Іншими словами, це життя, наповнене невимовною солодкістю любові. Я переконаний, що навіть в нашому насиченому житті, ми можемо жити в дусі цього святого бенедиктинського правила, не покидаючи своїх обов’язків, зобов’язань чи роботи, не вирушаючи далекі гори до монастирів. Мудрість цього італійського монаха VI століття є такою ж актуальною і цінною сьогодні, як і в його час. Правило відкриває для нас багато корисного, зокрема шляхи до плекання шанобливих стосунків і співчутливого лідерства. Воно допомагає нам формувати серце, відкрите для Бога та ближніх. Духовні та практичні засоби протидії поляризації виступають як дороговкази до нового способу життя у спільноті. Буду з вами відвертим, коли святий Бенедикт пропонував своїм монахам правило для справжнього будівництва спільноти, його співбрати, друзі, колеги та найближчі співпрацівники намагалися його вбити, отруївши його чашу з вином. Для ясності, хочу зазначити, зо цей факт жодним чином не впливає на моє рішення не вживати алкоголь. Втім, це вказує на людську сутність у процесі роботи, навіть в ідеальних умовах, і про постійну боротьбу за те, щоб продовжувати прикладати зусилля, навіть коли не всі поділяють цей задум. У підсумку все починається з мене: руйнування поляризації та утвердження справжнього духу спільноти бере свій початок з особистого вибору кожного.
Дозвольте мені звернутися до вас зі щирого серця. Багато хто з нас несе тягар великої відповідальності, а разом із цим – і потенціал для значних змін. У пошуках вирішення складних викликів людство століттями страждало від невігластва, упереджень і ментальної інерції. Нехай між нами так не буде! Попри труднощі, які залишаються, цього вечора я закликаю вас зцілювати рани суспільства, прагнути до більшого: до чеснот, до життя, до святості. Відкидаймо нездорові звички та установки, такі як байдужість і самодостатність, зарозумілу гординю і недовіру, дріб’язковість і помсту, лицемірство і жорстокість, лукавство і заздрість, відчай і зневіру.
Натомість будуймо своє життя на особистій чесності, великодушності та співпраці. Зосередившись на побудові справжньої спільноти в нашому суспільстві та втілюючи чесноти, які витримали випробування часом, ми зможемо подолати глибоку поляризацію й поділи. Разом ми переживемо повноту життя і насолоджуватимемося благословенням кожного дня. Як казав святий апостол Павло, звертаючись до римлян: “Отак і ми: численні — одне в Христі тіло, кожен один одному член.” (Рим. 12, 5).
Дякую за вашу присутність і нехай Бог вас благословить!
Джерело: Офіційний сайт римо-католицької дієцезії Торонта