Молитва святого Єфрема Сирійського
Господи і Владико життя мого, дух млявости, недбайливости, владолюбства й пустослів’я віджени від мене.
Дух же доброчесности і смиренномудрія, терпіння й любови даруй мені, недостойному рабові Твоєму (недостойній рабі Твоїй).
Так, Господи царю, дай мені зріти мої прогрішення і не осуджувати брата мого, бо Ти благословен єси на віки віків. Амінь.
Боже, милостивий будь мені, грішному (грішній).
Боже, очисти мої гріхи і помилуй мене.
Без числа нагрішив (нагрішила) я, Господи, прости мені.
ПОКАЯННА МОЛИТВА СВЯТОГО ЄФРЕМА СИРІЙСЬКОГО
Молитву, яку передання приписує одному з великих наставників духовного життя — святому Єфрему Сирійському, — можна справді назвати великопостовою, позаяк вона особливо вирізняється серед усіх піснеспівів і молитов послу.
Цю молитву проказують двічі наприкінці кожного великопостового богослуження від понеділка до п’ятниці (у суботи і неділі її не читають, позаяк богослуження у ці два дні, як побачимо згодом, відрізняються від загального великопостового чину). При першому читанні цієї молитви після кожного прошення кладуть доземний поклін. Потім дванадцять разів проказують молитву «Боже, очисти мене грішного» з малими поклонами. (У літургійній практиці УГКЦ поширена інша версія цієї молитви: «Боже, милостивий будь мені, грішному. Боже, очисти гріхи мої і помилуй мене. Без числа нагрішив я, Господи, прости мені» з поясними поклонами). Після цього знову читають усю молитву і кладуть один доземний поклін.
Чому ця коротка і проста молитва посідає таке важливе місце у всьому великопостовому богослуженні? Бо у ній по-особливому перелічено всі негативні і позитивні елементи покаяння і визначений, так би мовити, список наших особистих подвигів. Мета цих подвигів — передовсім — вивільнення від якоїсь основної недуги, що спрямовує все наше життя і перешкоджає ступити на шлях навернення до Бога.
Основна недуга — неробство, лінощі, недбальство. Це — ті незрозумілі лінощі і пасивність усієї нашої істоти, які завжди хилять нас «донизу» і не «підносять» вгору, які постійно переконують нас у тому, що не реально, а тому, отже, даремно та й не варто щось змінювати. Це насправді глибоко закорінений в нас цинізм, який на кожен духовний заклик відповідає: «навіщо?» — і через який ми впродовж усього свого життя розтрачаємо духовні сили. Неробство — корінь усіх гріхів, бо воно отруює духовну енергію біля самих її витоків.
Плід неробства — нидіння, пригнічення духу, в якому всі вчителі духовного життя вбачають величезну небезпеку для душі. Людина, що перебуває у такому стані, не здатна бачити щось добре чи позитивне; у неї все крутиться довкола заперечення і песимізму. Це воістину диявольська влада над нами, бо диявол передусім неправдомовець. Він поширює людині про Бога і про світ неправду, він сповнює життя пітьмою і запереченням. Пригнічення духу — це самогубство душі, бо коли цей стан опанував людину, вона цілковито нездатна бачити світло і прагнути до нього.
Владолюбство! Любов до влади. Це може видатися дивним, але саме неробство, лінощі і пригнічення духу сповнюють наше життя владолюбством. Лінощі і пригнічення духу спотворюють наше ставлення до життя, спустошують його і позбавляють будь-якого сенсу; вони змушують нас шукати відшкодування у зовсім неправильному ставленні до інших людей. Якщо моя душа не спрямована до Бога, не має своєю метою осягнення вічних вартостей, то вона неминуче стане егоїстичною, егоцентричною, а це означає, що всі інші істоти будуть засобом для погамування її бажань і задоволення. Якщо Бог — не Господь і Владика мого життя, то я стаю сам собі паном і владикою, стаю абсолютним центром мого власного світу і розглядаю все, виходячи з моїх потреб, моїх бажань і моєї оцінки. Отож, владолюбство докорінно спотворює моє ставлення до інших людей, намагаючись підкорити їх собі. Воно не завжди спонукає нас безпосередньо командувати і панувати над іншими людьми. Владолюбство проявляється також у байдужості, зверхності, відсутності зацікавлення, уваги і поваги до інших людей. Тоді дух неробства і безнадії спрямований на інших; і духовне самогубство поєднується тут з духовним убивством.
Після всього цього — пустослів’я. Людина — єдина з-поміж усього сотвореного Богом — отримала дар мови. Усі святі Отці вбачають у цьому «відбиток» образу Божого в людині, бо сам Бог явився нам як Слово (Ів. 1, 1). Але, будучи найвищим даром, він водночас є і найбільшою небезпекою. Виражаючи справді саму сутність людини, її самовираження, саме завдяки цьому слово може стати засобом падіння, самознищення, обману і гріха. Слово спасає і вбиває, слово надихає і слово отруює. Правда віднаходить вираження у слові, але й диявольська брехня послуговується словом. Маючи вищу позитивну силу, воно тому має і величезну негативну силу. Слово створює позитивне і негативне. Коли слово відхиляється від своєї божественної природи і призначення, воно стає марним. Отже «підсилює» дух неробства, безнадії і владолюбства, перетворюючи життя на справжнє пекло. Тоді слово справді стає владою гріха.
Отож, покаяння спрямоване проти цих чотирьох проявів гріха. Це перешкоди, які треба усунути, але зробити це під силу лише Богові. Тому перша частина цієї постової молитви — крик із глибини людської безпорадності. Далі молитва переходить до позитивних цілей покаяння. Їх також чотири.
Доброчесність! Якщо не надавати цьому слову, як це часто буває, лише сексуального, побічного змісту, то його треба розуміти як позитивну протилежність духові неробства. Неробство передусім означає розсіяння, розділення, пошкодження наших думок і уявлень, нашої енергії, нездатність бачити речі, якими вони є, цілісними. Протилежністю до неробства саме і є цілісність. Якщо доброчесність зазвичай вважають чеснотою, що є протилежна до сексуальної розбещеності, то це власне тому, що пошкодження нашого існування ніде не проявляється так, як у сексуальній розпусті, у відчуженні життя тіла від життя духу, від духовного контролю. Христос відновив у людині цілісність, відбудував справжню єрархію вартостей, привівши нас знову до Бога.
Перший чудесний плід цієї цілісності чи доброчесності — смиренномудріє. Ми вже говорили про нього. Воно передовсім — перемога правди в людині, знищення всієї тої неправди, в якій ми зазвичай живемо. Лише смиренні здатні жити по правді, бачити і приймати речі такими, якими вони є, і завдяки цьому бачити велич Бога, Його милосердя і любов до всіх. Ось чому сказано, що Бог смиренним дає благодать і противиться гордим.
За доброчесністю і смиренням природньо стоїть терпеливість. «Упала» у своїй природі людина — нетерпляча, бо, не вміючи бачити себе, вона скора на суд і осудження інших. Її поняття про все неповні, уривчасті, викривлені; вона судить про все, керуючись власними смаками і власною позицією. Вона байдужа до всього, окрім самої себе, тому вона хоче якнайшвидше здобути життєвий успіх.
Терпеливість — це воістину божественна чеснота. Господь терпеливий не тому, що Він «поблажливий» до нас, а тому що реально бачить саму глибину речей, якої ми у своїй сліпоті недобачаємо і яка Йому відкрита. Що більше ми наближаємося до Бога, то терпеливіші стаємо, то сильніше відбиваємо притаманне тільки Богові бережливе ставлення, повагу до кожної окремої істоти.
Урешті, вінцем і плодом усіх чеснот, усіх зусиль і подвигів є любов, та любов, котру, як ми уже сказали, може дати лише Бог. Це той дар, який є метою всього духовного вишколу і досвіду.
Усе це зведене воєдино в останньому прошенні великопостової молитви, в якому ми кажемо: «зріти мої прогрішення і не осуджувати брата мого». Врешті-решт, нам загрожує одна небезпека: гординя. Гордощі — джерело зла, і зло — джерело гордощів. Не досить, однак, бачити свої прогріхи, бо навіть ця позірна чеснота може обернутися в гордість. Писання святих Отців сповнені пересторогами щодо цього різновиду псевдоблагочестя, яке, прикриваючись смиренністю і самоосудженням, може допровадити до сатанинської гордині. Проте коли ми «бачимо наші прогрішення і не осуджуємо брата свого», коли, іншими словами, доброчесність, смирення, терпеливість і любов з’єднуються у нас в одне ціле, тоді і лише тоді головний ворог — гордість — знищується в нас.
Після кожного прошення молитви ми кладемо доземний поклін. Утім їх кладуть не тільки під час молитви святого Єфрема Сирійського; поклони становлять характерну особливість усього великопостового богослуження. Однак у цій молитві їх значення розкривається найкраще. У тривалому і важкому подвизі духовного відродження Церква не відділяє душу від тіла. Людина відпала від Бога вся: і душею, і тілом; і вся людина мусить обновитися, аби повернутися до Бога. Гріховне падіння полягає якраз у перемозі плоті — тваринної ірраціональної хіті у нас — над духовною, божественною природою. Але тіло прекрасне, тіло святе, таке святе, що сам Бог «став тілом». Отож спасіння і покаяння — не зневага тіла, не нехтування його, — а оновлення тіла у його справжньому служінні, як вираження життя і духу, як храму безцінної людської душі. Християнський аскетизм — не боротьба супроти тіла, а за нього. Ось чому вся людина — душею і тілом — кається. Тіло бере участь у молитві душі так само, як душа молиться не зовні, а в своєму тілі. Так, доземні поклони, «психотілесний» знак каяття і смирення, поклоніння і послуху, є прикметною особливістю великопостового богослуження.
ПРО ЗНАЧЕННЯ ВЕЛИКОГО ПОСТУ
Людина, що збирається вирушити в дорогу, мусить знати мету своєї мандрівки. Так і з постом. Піст — це насамперед духовна подорож, а мета її — Пасха, «празників празник». Піст — приготування до «звершення Пасхи, істинного одкровення». Відтак маємо передусім спробувати збагнути зв’язок посту з Пасхою, позаяк цей зв’язок виявляє нам дещо вельми істотне, дещо вирішальне у всій нашій християнській вірі і житті.
Справді, існує два види чи способи посту, обидва закорінені у Святому Письмі і священному Переданні. Перший вид можна назвати цілковитим постом, бо він полягає насправді в цілковитому утриманні від їжі і пиття. Другий вид можна означити як аскетичний піст, оскільки він полягає основним чином в утриманні від декотрих видів їжі та загалом у зменшенні її кількості. Цілковитий триває недовго, зазвичай, один день або навіть частину дня. Від самого початку християнства піст розглядали як приготування і чекання, як вияв духовної зосередженості на тому, що має відбутися. Фізичний голод тут відповідає духовному очікуванню звершення, приготуванню цілої людської істоти, що відкривається назустріч щораз ближчій радості. Ось тому у церковному богослужбовому переданні ми знаходимо цей цілковитий піст як завершення і вершину приготування до великого свята, тобто особистої духовної події. Такий піст буває зокрема, напередодні Різдва, Богоявлення та, найбільше — як приготування до духовного бенкету за трапезою Христа Спасителя у Його Царстві. Цілковитий піст із різною тривалістю завжди передує Євхаристії і є конечною умовою для того, хто приступає до святого Причастя. Часто люди не розуміють цього правила, вбачають у ньому лише застарілий звичай і дивуються, чому приступати до святого Причастя треба з порожнім шлунком? Коли розглядати це правило з погляду фізичного або просто фізіологічного, як щось дисциплінарне, то воно, звісно, втрачає своє значення. У своєму істинному значенні цей цілковитий піст є вираженням того ритму, приготування і завершення, яким живе Церква, що чекає приходу Христа у «цей світ» і водночас Преображення світу цього у прийдешній. Можна додати, що в первісній Церкві цілковитий піст позначали словом, запозиченим із військового словника; він називався statio, що означає військо, в стані воєнної тривоги і мобілізації. Церква постійно «на варті», вона чекає приходу Нареченого й очікує Його «напоготові» і з радістю. Таким чином, досконалий піст — це не лише піст вірних Церкви, але й Церква сама як піст, як очікування Христа, що приходить до неї в Євхаристії і прийде у славі наприкінці часів.
Зовсім інший духовний сенс того виду посту, що його ми назвали аскетичним. Мета цього посту — звільнення людини від беззаконної тиранії плоті, від підкорення духу тілові і його вимогам, що є трагічним наслідком первородного гріха, гріхопадіння людини. Лише після довгих і наполегливих зусиль ми розуміємо, що «не хлібом єдиним… живе людина», і відновлюємо в собі провідну роль духу. За самою своєю істотою, це має бути тривалий і посилений подвиг. Чинник часу у ньому дуже важливий, бо насправді треба доволі багато часу, аби з коренем вирвати генералізовану і звичну хворобу, яку люди почали вважати за свій «нормальний» стан. Науку аскетичного посту, що набула досконалості у чернечій традиції, прийняла вся Церква. Тут ми бачимо справдження слів Христа, який сказав що сили аду, які поневолюють людину, можна подолати лише «молитвою і постом». Аскетичний піст заснований на прикладі самого Христа, який постив сорок днів і потім зустрівся віч-на-віч із сатаною. Ця зустріч знищила залежність людини від «єдиного хліба» і, таким чином, започаткувала начало її духовного визволення. Церква визначила для такого аскетичного посту чотири періоди: Великий піст перед Пасхою, Різдвяний — перед Різдвом, Петрівка — перед днем пам’яті святих апостолів Петра і Павла, й Успенський — перед Успенням Божої Матері. Чотири рази на рік Церква кличе нас очиститися і звільнитися від поневолення тілом святим зціленням посту, і щоразу результат цього лікування залежить від деяких основних правил, першим серед яких є неперервність і тривалість посту.
Розрізнення цих двох видів посту має допомогти нам зрозуміти позірну суперечливість канонів, що визначають порядок посту. Устав, що забороняє піст у неділю, буквально означає, що піст порушує звершення Євхаристії, яка сама є власне його метою і завершенням. Це означає, що неділя, день Господній, — поза постом, оскільки він начебто поза часом. Інакше кажучи, неділя як день Небесного Царства, не належить тому часові, сенсом якого є мандрівка і який виражає піст; неділя, отже, залишається днем не посту, а духовної радості.
Однак, порушуючи цілковитий піст, Євхаристія не порушує аскетичного посту, котрий, як ми вже пояснили, вимагає постійного подвигу. Це означає, що у Великий піст і в неділю їжа залишається пісною. Точніше, м’ясо і молочні продукти заборонені лише з огляду на психосоматичний характер аскетичного посту, бо Церква знає, що аби підкорити тіло духові, треба терпеливого і тривалого стримання. Можна ствердити, що, певною мірою, аскетичний піст властивий християнському життю, і християни мають його дотримуватися. Однак люди, котрі гадають — і то, на жаль, часто, — що на Великдень якраз годиться об’їдатися і пити без міри, перетворюють справжній дух Пасхи на сумну і потворну карикатуру. Справді трагічно, що у декотрих церквах люди на Великдень не хочуть приступати до Причастя, напевно, розуміючи чудові слова поучення св. Йоана Золотоустого «Трапеза приготована, насолоджуйтеся усі, Телець відгодований; нехай ніхто не залишиться голодний» — як буквальний опис великоднього столу. Празник Пасхи — духовна реальність, і для того, щоб правильно її відчути і пережити, треба стільки ж тверезості, скільки духовної зосередженості посту.
Треба зрозуміти, що немає суперечності в тому, що Церква наполягає на утриманні від скоромної їжі в неділі Великого посту і водночас засуджує піст у дні Євхаристії. Бо лише дотримуючись цих обох правил, виконуючи всі умови приготування до Євхаристії і не послаблюючи подвигу «душеспасительної Чотиридесятниці» (сорока днів посту), ми можемо справді досягти духовної мети Великого посту.
___________________________
Джерело: О. Шмеман, Великий піст, Львів, видавницьво “Свічадо”, 2009, ст. 35-41; 9; 55-60.