Покликання християнина бути причасником Христового життя та співучасником Христового посланництва потребує безнастанних зусиль у духовній боротьбі з пристрастями та гріхами: «Нам бо треба боротися не проти тіла й крові, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах» (Еф. 6, 12). (Христос – Наша Пасха, п. 451)
Постійне покаяння не є зосередженням на своїх упадках і провинах. Це є насамперед пізнання Божої любові, у світлі якої пізнаємо, наскільки гріх віддаляє нас від Бога і перебування в Божій любові. (Христос – Наша Пасха, п. 454)
Часта Сповідь дозволяє людині пізнати не тільки свої упадки й провини, а й свої немочі та схильності до гріха. Благодаттю таїнства Покаяння християнин долає гріхи та схильності до них, піднімається з упадку й утверджується в чеснотах. Плодами покаяння є добрі діла, милостиня, чистота серця і жертовна любов. (Христос – Наша Пасха, п. 455)
Перед сповіддю ми робимо іспит сумління, тобто звіряємо своє життя з Божими і церковними заповідями; молимося про щире каяття та силу виправитися. Слід також примиритися з людьми та відшкодувати заподіяну їм кривду. Тоді йдемо до сповіді і визнаємо свої гріхи перед священником. (Ми йдемо з Христом: Катехизм для молоді, с. 108)
Приступаючи до Сповіді, каяник приймає від священика благословення на Сповідь, роблячи при цьому на собі знак святого хреста. Відтак щиро ісповідує всі гріхи, вчинені від часу останньої Сповіді. Тоді приймає повчання сповідника, накладену покуту (епітимію) й розрішення гріхів. Епітимія – це аскетична вправа в чеснотах, протилежних вчиненим гріхам, метою якої є викорінення навички до гріха та виправлення його наслідків. (Христос – Наша Пасха, п. 458)
Визнаючи гріхи, важливо сказати все, що обтяжує наше сумління і в чому ми провинилися. Не можна приховувати гріх зі страху або сорому, бо тоді сама сповідь буде нам не на користь, а на ще більшу шкоду. Гріхи, про які людина забула сказати на сповіді, їй слід визнати наступного разу. (Ми йдемо з Христом: Катехизм для молоді, сc. 108-9)
Якщо людина, прийшовши до Сповіді, не бажає покаятися, відмовляється виправити заподіяну гріхом шкоду, то вона стає через це неспроможною прийняти прощення гріхів. Щоб допомогти людині усвідомити її нерозкаяність і спонукати її до правдивого навернення, священик тоді відмовляє їй у розрішенні. Хто в Сповіді свідомо приховує гріхи, той залишається незціленим і чинить гріх святотатства. Якщо людина в такому стані приступає до Святого Причастя, то зневажає Господа Бога і чинить великий гріх. (Христос – Наша Пасха, п. 459)
Щодо почутого у Сповіді священик зобов’язаний дотримуватися повної таємниці навіть після смерті каяника. (Христос – Наша Пасха, п. 456)
Важливими умовами Сповіді є щире розкаяння, бажання змінити своє життя (скруха за гріхи і рішення виправитися). Щире розкаяння – це насамперед усвідомлення себе грішником, що потребує Божого прощення, а кожного свого гріха як відвернення від Бога та відкинення Його любові. (Христос – Наша Пасха, п. 457)
На думку духовних Отців, якщо людина рідко сповідається, то втрачає здатність розрізняти добро і зло, що негативно відбивається на всьому її житті (Христос – Наша Пасха, п. 460). Часта Сповідь чинить людину духовно здоровою, здатною протистояти спокусам і збільшує її сили в духовній боротьбі. (Христос – Наша Пасха, п. 461)
Доброю нагодою для сповіді є церковні пости, свята, прощі та інші події. (Ми йдемо з Христом: Катехизм для молоді, с. 109)